Cтрижні на українських стріхах

Якщо відкинути гидливість та послухати кацапських лідерів думок, важко не визнати інтелект і рівень освіти багатьох з них. Я не маю на увазі професійних пропагандистів, котрі не думають те, що кажуть, і не ідіотів, які їм вірять, а тих, хто реально дивиться на положення речей. Упирі Гіркін або Пригожин, наприклад, є досить розумними людьми. Більшість так званих воєнкорів такі. І там таких достатньо.

І тим більше дивно виглядає, наскільки вони непримиримі, наскільки щиро ненавидять українців. Адже вони, скоріше за все, цілком здорові психічно люди, не якісь соціопати (може, трохи й шизофреники, але хто з нас ні). Як ці такі розумні, освічені та психічно здорові люди не можуть зрозуміти, що можуть існувати в світі люди з іншою позицією, зі своїми правами, котрі теж хочуть жити й жити так, як хочуть самі?

Може їм потрібно якось пояснити, переконати, довести правомірність нашої позиції, і тоді вони зрозуміють і залишать нас у спокої? Так у глибині душі думає багато українців. Навіть через п'ятнадцять місяців постійних обстрілів українських міст і містечок.

Ми підсвідомо постійно ведемо заочний діалог з якимось “колективним мета-росіянином” — слідкуємо за настроями у російському інфополі, дивуємось недолугості меседжей кацапської пропаганди, проговорюємо про себе та обговорюємо з друзями контраргументи, котрі мають ці меседжи спростувати.

Ніби це якось вплине на кацапських пропагандистів або на їхню кацапську аудиторію. Ніби ми зможемо вигадати такий залізний контраргумент, який змусить всіх пропагандистів завалити, а колективний мета-росіянин розплющить очі і проллє з них сльози каяття.

Але це геть безсенсовно і впливає скоріше на нас, а на них взагалі не впливає. Нажаль, переконати когось у чомусь майже неможливо.

Ці люди є такими непримиримими та щирими саме тому, що мають вже сформовані переконання, “стрижень”. Людей зі “стрижнем” заведено поважати за незламність переконань, але якраз він і робить з людей упоротих вбивць.

Причини виникнення цих шкідливих для нас переконань, в загалі то, зовсім не важливі. Вони ні чим не допоможуть нам просто зараз, тому що змінити ці переконання у великої маси людей, котрі спілкуються між собою, неможливо.

Політтехнологи чудово знають, що змінювати думку людей з протилежною точкою зору надто важко, довго й дорого. Краще прикласти зусилля до формування поглядів тих, хто їх ще не сформував.

Люди майже ніколи не змінюють своїх думок, якщо для цього немає дійсно беззаперечних підстав. Деякі не найтупіші люди щиро вірять навіть у плоску землю!

Колишні німецькі солдати і офіцері після поразки у другій світовій війні не припинили бути нацистами. Вони просто зрозуміли безперспективність подальшого спротиву і вирішили не платити зависоку ціну за захист власних переконань. Колишні вороги ніколи на стають друзями — вони просто призупиняють ворогувати. У найкращому випадку — до своєї смерті. Тоді нові покоління, котрі не знали тієї ворожнечі особисто, можуть стати друзями.

Ось для того, щоб нові покоління не унаслідували шкідливі переконання своїх батьків, потрібно розуміти історичні та психологічні підґрунтя цих переконань. Але це робота на десятиліття, чи навіть на віки. А ми сподіваємось дожити хоча б до кінця цього року, а не до наступного століття.

Кацапів немає сенсу ні в чому переконувати чи доводити їм щось. Все, що потрібно — зробити їхню жагу до відстоювання їхніх переконань занадто дорогою. І для їхніх дітей зробити більш вигідним формування інших переконань, іншого “стрижня”, котрий не буде змушувати їх хотіти вбивати українців та інших “молодших братів”.

А це теж непоганий фундамент. На ньому навіть можна побудувати якусь дружбу, чи щось типу того. Взагалі-то, будь що можна побудувати будь з ким, коли цей будь хто не хоче тебе вбити або зґвалтувати.

Але повернемось до стрижня. В нас же в самих стрижень дай боже. Стоїть у кожній хаті! Без стрижня навряд чи наш спротив був би таким успішним. Чи взагалі, був би.

Чи у всьому позитивні наші переконання? Чи не маємо ми самі якогось сумнівного ресентименту чи образи на наших сусідів (окрім кацапів, з ними все правильно), котрі можуть завадити нам мирно співіснувати з ними після того, як закінчиться ця війна? Чи не виникне в нас якихось шкідливих амбіцій, котрі змусять нас вимагати до себе ставлення, що не буде зрозуміло нікому, окрім нас самих?

Ось декілька варіантів, які перші спадають на думку:

  1. Білоруси надали свою територію кацапам для здійсненні агресії, а не повбивали їх.
  2. Молдовани терпіли у себе кацапських військових у Придністров'ї, а не повбивали їх.
  3. Угорці не підтримували санкції проти кацапів.
  4. Німці купували кацапський газ та нафту і нагодували кацапів баблом, а не повбивали їх.
  5. Всі європейські країни, хоча й приймали українських біженців, також терпіли в себе й кацапів, а не повбивали їх.
  6. Грузини, вірмени та казахи хоч і підтримували Україну, але приймали в себе кацапських біженців від мобілізації та репресій, а не повбивали їх.
  7. Китайці, іранці і турки продавали кацапам зброю та обладнання, але то цілком слушна претензія.
  8. Американці, британці і решта країн НАТО хоч і надали нам зброю, але надто повільно збиралися з думками (теж слушно, але навряд чи мешканці Західної Європи акцептують провину за це).

Українці мають право ставити питання по кожному з цих пунктів. Але одна справа — зробити власні висновки на майбутнє, щоб не опинитися знов у той самій ситуації. Інша — затаїти злобу на цілі нації, вимагати довічної спокути і культивувати побутовий шовінізм.

Можна будувати подальше життя на засадах взаємної вигоди з колишніми ворогами та їхніми посіпаками, бо війна скінчиться, а життя триватиме далі. А можна замість скатертин вкривати свої святкові столи воєнними мапами реваншу, планувати остаточну відплату та “остаточне вирішення питання”.

Можна вести нескінченну війну в головах цілої нації, і ця війна колись обов’язково вирветься з голів назовні, змітаючи ворогів спочатку всередині країни, а потім і зовні. І не завжди такі війни стають переможними.

Не варто примушувати себе до примирення з ворогом. Всі ми варті відчути як настає справедливість, як заподіяне нам зло спокутується та компенсується. Ну і, звичайно, з початку треба закінчити цю війну на прийнятних для нас умовах і з упевненістю що війна дійсно скінчилась.

Але нашим дітям треба дати шанс будувати нові мирні відносини з сусідами. А для цього треба вирішити, якій стрижень їм буде потрібно мати, щоб жити без зайвої ненависті до чужих, а головне, до своїх.

Взагалі-то, готовність змінювати власну думку — це не обов’язково ознака безхребетної людини-флюгеру. Здатність визнати хибність власних переконань потребує не аби якого стрижня всередині. Без міцної вісі будь який флюгер від сильного вітру просто впаде.

Ми маємо повне право щиро ненавидіти кацапів та ображатися на білорусів та іранців. Але чи хочемо ми щоб наші діти несли цю ненависть далі у покоління? Чи буде достатньо щоб вони просто знали, чого можна очікувати від тих, для кого ненависть є національною чеснотою?

Популярні дописи з цього блогу

Придністров'я як утопія

Криза середини життя та самоідентифікації?

Жанр альтернативної історії: перші твори