Кафе Нові Атени. Роман (фрагмент)

Пролог

Територія сучасного Придністров'я переходила з під контролю під контроль імперій і держав, яких давно вже немає на глобусі, або тих, які з рештою змінились до повної невпізнаваності. Ця земля була у підпорядкуванні господарів, султанів, царів, королів, генеральних секретарів. Вона стільки разів змінювала юрисдикції, що говорити сьогодні про якусь її історичну тяглість просто глупо.

Придністров'я як політичне утворення 1990х-2020х років, простягнулося вздовж річки Дністер. Майже  цілком воно розташовано на лівому березі, і лише місто Бендери (Тігіна, згідно молдавської топонімії) знаходиться на правому березі.

У цьому криється не лише політичний, але й лінгвістичний конфлікт: якщо слов'янська назва Придністров'я означає території, що прилягають до Дністра, румунська назва регіону - Трансністрія - означає землю за Дністром. Тобто, Тігіна (Бендери) в румуномовній свідомості у будь якому випадку являється інтегральною частиною споконвічних молдавських земель, щодо решти — питання може підлягати диспуту (знову ж таки, це момент історічної тяглості, застосовувати яку глупо).

Етнічно більшість населення лівого берега Пріднестров'я складають українці, добре розрідженні після другої світової війни росіянами. Правобережне Придністров'я етнічно переважно молдавське.

Менше з тим, 50 років панування радянського режиму дуже розмило етнічні ідентичності населення регіону, особливо, у індустріальних центрах лівобережжя та Бендер/Тігіни. Мовно більшість населення регіону було безповоротно русифіковано.

На початок 90х формування адміністративних кордонів на основі етнічних та мовних ідентичностей вже показало свою безперспективність на прикладі Югославії. Всі тоді бачили в новинах етнічні чистки, палаючі міста, розрушені багатоповерхівки. Але, ніхто на обох берегах Дністра не думав, що щось подібне може трапитись і з ними.

"Придністров'я як утопія. Культурологічний аналіз"

Миколай

Під час збройного конфлікту у Придністров'ї, що мав місце у 1991-92 роках, у місті Бендери на правому березі Дністра, жив романтичний розлучений чоловік середнього віку на ім'я Миколай.

Миколай народився в Бендерах. Там же народилися його батьки і всі його предки, про яких Миколаю було відомо. Предки Миколая були молдавської, болгарської та єврейської крові, проте сам Миколай чомусь вважав себе росіянином. Втім, він не надавав особливого значення національності, адже він був громадянином Радянського союзу — великої країни де всі, як і Миколай, розмовляли російською мовою і були братами.

Проте, до молдаван Миколай ставився з певною зневагою. Молдавани розмовляли російською з помилками та акцентом і за першої можливості переходили в розмовах між собою на молдавську. Він їх навіть трохи засуджував, протиставляючи їхньому націоналізму свій радянський інтернаціоналізм.

Ну правда, невже не можна нормально вивчити російську та розмовляти як усі?!

Інтернаціоналізм не дозволяв Миколаєві недолюблювати молдаван, він ставився до них як до молодших недолугих братів, яким не пощастило знати і любити російську мову так добре, як любив і знав її він.

Географічно та історично місто Бендери не мало шансів брати участь у придністровському конфлікті — правий берег завжди був молдавським або румунським, на відміну від лівого берега, який завжди був українським або радянським. Однак це місто стало єдиним населеним пунктом на правому березі, який підтримав протест проти румунізації молдавської мови (насправді протест був проти розвалу СРСР, мовний конфлікт був лише формальним приводом).

В Бендерах економічна географія перемогла фізичну: міст через Дністер і залізниця, що з'єднує Кишинів і Одесу, а також промисловість, що виникла вздовж цієї залізниці. Директори бендерських заводів і фабрик та їхні робітники, разом із директорами лівобережних заводів і фабрик та їхніми робітниками вважали, що говорити про будь-яку інтеграцію Молдови до Румунії та Європи загалом, поки ще не охолонув труп їхньої улюбленої радянської Батьківщини — це верх непристойності. Трупу СРСР належало дати вилежатися і трохи поістліти.

Але у Кишиневі чекати не збиралися, там хотіли приєднуватися до Румунії негайно.

Директори придністровських заводів і фабрик та їхні робітники смутно здогадувалися, що відновити СРСР їм не під силу, але й мовчки дивитися на те, що відбувалося у них перед очима теж не було сил. Тому вони спрямували весь свій гнів і свою боротьбу на новий латинський алфавіт молдавської мови. Мови, яку переважна більшість із них не знали і ніколи не збиралися на ній писати ані колишньою кирилицею, ані новою латиницею.

Вони не назвали себе хранителями Радянської Батьківщини, чи вірними Кирила і Мефодія, вони назвали себе інтернаціоналістами.

Миколаєві теж подобалася ідея інтернаціоналізму. Насамперед тому, що вона дозволяла йому й надалі вважати себе росіянином і з всепробачаючою зневагою ставитися до всіх, хто росіянами себе не вважав. Він не був робітником заводу чи фабрики, але в цьому інтернаціоналізмі він відчував повне єднання з усіма трудовими колективами Придністров'я, та особливо, з їхніми директорами.

Миколай був із дуже гарної інтелігентної родини. Як і його завчасно померлі батьки, він був освітянином — працював у Бендерському ГорОНО, закінчив Тираспольський педінститут, був розумний та ерудований.

В його інтелігентній родині вже багато поколінь цінували лише два формати майна: жилплощу та книги. Тому від батьків Миколаєві залишилася лише простора чотирикімнатна квартира у самому центрі Бендер та величезна домашня бібліотека.

Квартира ця утворилася десятиліттями квартирних обмінів із маленького молдавського будиночка, який належав ще прадіду Миколая і колись стояв практично на тому самому місці, де після війни звели багатоквартирний будинок із чотирикімнатною квартирою. Прадід же почав збирати і сімейну бібліотеку.

Колишня дружина Миколая — Марина — розуміла цінність квадратних метрів, але до книг ставилася прохолодно. Тому, коли вони розлучалися, вона не стала претендувати на жодну з книжок з бібліотеки, погодившись на половину квартири.

Вони розлучилися у 1989 році, за три роки до збройного конфлікту і якраз після початку кооперативного руху. Миколай, на тлі викликаного розлученням розчарування у житті, вирішив свою частину батьківської квартири перетворити на невеликий ресторанний бізнес.

Він викупив підвальне приміщення у п'ятиповерхівці у гарному місці в центрі. Підвал довго був опорним пунктом міліції, але прямо перед Перебудовою його на пару років перетворили на бібліотеку. Мешканці району знали його саме як буцегарню, але Миколай вірив, що бібліотечна аура зрештою переможе.

На гроші, що залишилися, зробив ремонт і купив беушні общепитівські меблі. У маленькій комірчині біля туалету він поставив собі ліжко та телевізор, який замінював йому вікно. У цьому ж будинку купила собі квартиру і Марина.

За форматом цей заклад був чимось середнім між кафе та баром. Миколай дав йому назву "Нові Атени".

Миколай не був ділком від бога. Общєпіт він захотів відкрити не тому, що любив готувати або ситих людей. Миколай був великим любителем живопису французьких імпресіоністів, і мотив усіляких монмартрських кафе — обителів богеми — заворожував його та надихав.

Саме на честь однієї з таких паризьких кав’ярень, яка була популярна серед імпресіоністів кінця 19го століття, він і назвав свій заклад.

У своєму власному монмартрському кафе він сподівався знайти притулок від остогидлої чиновницької роботи в ГорОНО, розлучення та задухлої атмосфери політичного застою пізнього СРСР.

Він заповнив стіни свого підвального кафе книжковими стелажами, розставив на полицях книжки із сімейної бібліотеки. Книжок вистачило майже на всі полиці. На місця, що залишились вільними, встали книжки з бібліотечного фонду, які полінувалися вивезти попередні мешканці підвалу.

Тепер нещодавно пофарбованих стін майже не було видно. Небагато місць, де все-таки зяяла порожнеча, він закрив кольоровими паперовими репродукціями Моне, Мане, Матісса та Ренуара. Місця для Сезанна серед книг не залишилося, тому він повісив його на вхідні двері зсередини.

На всю стіну за барною стійкою він закріпив величезне дзеркало з кількох дзеркальних полотен, на тлі якого на полицях був розставлений парадний посуд із сімейних запасів — здебільшого старі скляні чарки, склянки та келихи. Раніше цей посуд стояв у серванті на старій квартирі, Марина від нього відмовилася, забравши лише кришталь.

У дзеркалах відбивалися заповнені книгами стіни, так що візуально підвал здавався вдвічі більшим.

На думку Миколая, все це у комплексі виглядало вкрай богемно, вишукано та цілком у дусі імпресіонізму. Навіть ідею з великим дзеркалом за барною стійкою він запозичив з однієї з картин. Сама картина йому не дуже подобалася, але ідея…

На жаль, ані ті рідкісні відвідувачі, які нічого не знали про французьких імпресіоністів, ані навіть Марина, яка за час спільного життя з Миколаєм дещо про імпресіоністів дізналася, зовсім не розуміли, навіщо в шинку по стінах запорошені книжки, старі скляні чарки і незграбні паперові картинки, де «все як наляпано».

Але Миколай був упевнений, що ще трохи нових репродукцій біля барної стійки, над парою столиків та у туалеті, і клієнти нарешті пройнуться та відчують вільний дух Парижу рубежу століть. Фетяска зі склянки Кишинівського скляного заводу стане для них на смак як торішнє бордо, а піднімаючись із підвальної темряви назовні, вони чекатимуть побачити не курний бендерський провулок, а затишну паризьку пляс Пігаль.

Перший час у підвал до Миколая заходили якісь відвідувачі. Вперше з цікавості, потім ще кілька разів з міркувань престижу — місцевим пиякам здавалося, що пити вино не в гаражах було ознакою респектабельності. Але потім і вони вирішили, що переплачувати на кожній склянці виходить для них разорительно. Інших клієнтів Миколай залучити не вмів, і зрештою єдиними завсідниками закладу залишилися лише сам Миколай та Марина. Вона стала регулярно спускатися зі своєї двокімнатної квартири до нього у підвал, аби допомогти по господарству та підтримати морально.

Одного дня Миколай сидів у своєму порожньому підвалі, пив вино із зеленої маминої склянки і розпачливо розмірковував, на чому ще він міг би заробляти, крім громадського харчування. Марина підказувала вірний варіант — продавати побутові деревообробні верстати. На них був стабільний попит у Польщі та Румунії, а її теперішній мужчина знав, де їх брати.

Миколай відмовлявся. У побутових деревообробних верстатах не було нічого французького чи імпресіоністського. Він був уже порядно на хмелі і саме збирався почати кричати на Марину і прогнати її геть, коли в підвал спустилися рекетири.

Миколай спочатку прийняв рекетирів за довгоочікуваних відвідувачів та спробував стати на невірні ноги. Перший рекетир сильно вдарив його кулаком в обличчя, через що Миколай впав. Марина закричала від жаху, але коли перший рекетир обернувся до неї, злякалася ще більше і замовкла. Другий рекетир на шляху від входу до барної стійки, під якою лежав Миколай, перевертав усі столи, що траплялися йому під руку.

Третій рекетир, найголовніший, попросив другого не перевертати один зі столів. Він сів за стіл, поставив перед собою барсетку з чимось дуже важким. Розкрив барсетку, так що стало видно два пістолети, що лежали всередині стволами у різні боки, і витяг звідти блокнот і ручку. Відкривши блокнот, звірився з якимись записами в ньому і спитав Марину, як давно працює заклад. Заїкуючись, Марина сказала що другий місяць. Головний рекетир сказав, що це дивно, адже торговий патент видано вже півроку. Марина відповіла, що довго робили ремонт. Головний рекетир сказав, що це не має значення, і платити доведеться за півроку. І попросив двох інших рекетирів підняти Миколая та посадити його за стіл навпроти себе.

Коли до смерті переляканого Миколая з закривавленим обличчям посадили за стіл, він несподівано впізнав у головному рекетирі свого друга дитинства Тахіра. Через кров Тахір його впізнав не відразу, але після перших плутаних фраз Миколая дуже зрадів зустрічі, засміявся, ляснув його по плечу і сказав своїм підручним "це мій дружбан". Рекетири пробурчали, що це нічого не змінює, і якомусь найголовнішому рекетиру буде все одно, чий цей терпіла дружбан. Тахір сказав, що це питання вирішить. Він попросив Марину налити що-небудь усім чотирьом, собі, окремо, соку, випив з Миколаєм за зустріч, пообіцяв повернутися днями і посидіти як слід. Потім рекетири пішли.

Більше ті двоє рекетирів не приходили, натомість Тахір почав навідуватись дуже часто. Він допоміг Миколаю грошима на закупівлю спиртного та продуктів, дав до місцевої газети та на кабельний телеканал рекламу, і клієнти почали заходити.

Коли Миколай, навіть за допомогою Марини, вже не мав змоги впоратись з напливом відвідувачів, Тахір привів офіціанта Вовчика — юнака сімнадцяти років, якого він звідкись знав. Вовчик не мав жодного досвіду, працював без великого бажання, але загалом справлявся.

Тахір щоразу був готовий їздити з Миколаєм до постачальників, виторговуючи найкращі ціни. Інколи вони навіть отримували вино і продукти без оплати.

За свою допомогу Тахір не вимагав нічого, крім окремого столика в глибині зали біля запасного виходу, який був повністю прихований книгами і про який майже ніхто не знав.

Тахір приходив майже щовечора зі своєю важкою барсеткою, просив зробити йому каву. Сидів, дивився на відвідувачів і іноді просив Миколая сісти поруч із ним і згадати, як вони колись пацанами товаришували. Іноді Тахір зустрічався у кафе з якимись людьми.

Офіціант Вовчик, як і всі підлітки був колючим малим, постійно огризався, але незабаром і Миколай, і Марина прив'язалися до нього, вибачаючи регулярні прояви зухвалості та недбальства.

Тахір часто про щось розмовляв із Вовчиком віч-на-віч. Миколай вважав, що таким чином він намагається дізнатися, чи добре працює заклад, і чи не потрібна якась додаткова допомога, яку Миколай може соромитися попросити.

Миколаю подобалося, що Вовчик цікавився книгами — він раз у раз заставав його то з однією, то з іншою книгою, і Вовчик щоразу метушливо поспішав поставити книгу на місце.

Взагалі, виявилося, що книжки були в кафе зовсім недаремні. І хоч ніхто так і не міг відчути дух імпресіонізму, який Миколай бачив буквально в усьому, починаючи від поз відвідувачів за столиками, і закінчуючи грою світла у склі їхніх келихів, книги все ж таки користувалися інтересом. Їх періодично гортали люди, яких приводив із собою Тахір, або з якими він призначав у кафе зустрічі.

Можливо, сподівався Миколай, колись і решта теж побачать, що це кафе буквально зійшло з одного з так і ненаписаних полотен Сезанна чи Ренуара, і люди приходитимуть не лише випивати та розмовляти, а й просто почитати під келишок. Непогано було б влаштувати якесь додаткове освітлення, аби було зручно читати, — розмірковував Миколай.

Приблизно за рік після зустрічі двох старих друзів у Бендерах розпочалися вуличні бої.

Марина

Для Марини вуличні бої у Бендерах стали шоком. Якщо Миколай їх майже не помітив — він продовжував жити у своєму підвалі і мріяти про прекрасний світ, недбало розфарбований яскравими фарбами, то для Марини це стало можливим крахом її життя. Адже в неї тільки-но все почало налагоджуватися.

На літо 92 року Марина була вільною незалежною жінкою з власною двокімнатною квартирою в центрі міста, з мужчиною, який був їй потрібний рівно настільки, аби не почуватися самотньою, щойно починаєш почуватися самотньою, з роботою, що дає багато вільного часу, особливо влітку, і з прекрасними стосунками з колишнім чоловіком, які будь-якої миті можна було б відновити, якби вона хотіла. Звісно, вона не хотіла, але…

І все це вона тепер могла відразу втратити через якихось всратих румунів. Точніше, через молдаван, але Марина сама була молдаванкою, тож проблема була у румунах. В тих, хто в Молдавії вважав себе румунами, і в тих справжніх румунах — ляльководах через Прут, які нацьковували недолугих кишинівських молдованчиків лозунгами "Бессарабія - це Румунія", "Гордість бути румуном"... Господи, що за маячня.

Марина б із задоволенням взагалі перестала вважати себе молдованкою, якби не всі її родичі, які розмовляють молдавською. І вимагають від неї також говорити цією мовою. Але не для того вона поїхала з Бульбоки і закінчила тираспольський педінститут, щоб продовжувати їсти мамалигу і розмовляти молдавською з селюками.

На перших курсах інституту було непросто завести міських подружок. Хоча Марина всю старшу школу старанно позбавлялася молдавського акценту, повністю в цьому до інституту вона не досягла успіху. Одягалася вона дуже модно, але за стандартами Бульбоки, не за тираспольськими. На те, щоб це зрозуміти, у неї пішов весь перший семестр.

Зате вже навесні були куплені нові правильні шмотки, пом'якшена молдавська "л" стала твердою, як печеристе тіло її першого хлопця з гуртожитку, і в літню сесію міські дівчата вже просили її перевірити їхні знання молдавської та анатомії (Марина добре вчилася, хоч і старанно робила вигляд, що нічого не знає).

Кожен зданий іспит вони відзначали на квартирі у тираспольської одногрупниці. Вперше це було чарівно, як бал Попелюшки. Там вона познайомилася зі своїм першим міським принцом.

До третього курсу вона стала королевою факультету та зіркою міської дискотеки у парку Перемоги. Відносини з хлопцями, яких вона змінювала приблизно раз на семестр, зазвичай не були серйозними, але наприкінці четвертого курсу вона переїхала до міського однокурсника на вулицю Карла Лібкнехта. Щоправда, і ці стосунки протрималися лише до випускної сесії.

Дивно, але навчаючись з Миколаєм у одній групі, вона його зовсім не помічала. Коли він через п'ять років прийшов із комісією з ГорОНО до бендерської школи на її урок фізкультури, вона його не впізнала. Проте він з першого курсу запам'ятав її так, що потім не зміг забути.

Він довго намагався нагадати їй про того нудного задрота, яким був в інституті. Зрештою вона вдала, що згадала, але насправді ні.

Але тепер Миколай був не задротом, а важливою освітянською шишкою у костюмі та з квартирою у центрі міста, і вони почали зустрічатися.

Марина буквально відразу ж перевернула життя Миколая: дискотеки, пікніки, гості, куди він дуже скоро втратив сили ходити. Але ходив. Він же її життя просто заморозив. Все, що вона відчувала вже через рік їхнього шлюбу — була нудьга.

Але розлучатися так одразу було якось неподобно. Вона протрималася цілих п'ять років, і коли стало вже зовсім нестерпно жити, і доречно розійтися, один за одним з перервою у рік померли його батьки, і знову стало незручно кидати його в цьому горі.

Звичайно, весь час в неї були коханці, але нічого серйозного.

Вона протягла ще три роки, і була винагороджена за свої страждання та терпіння солідним поділом майна: квартирою у самому центрі Бендер. Саме про це вона і мріяла ще дівчиною, коли після школи їхала з Бульбоки до Тирасполя вчитися в інституті. Ще в її дівочих мріях був принцеподібний чоловік та ангелоподібні діти, але все це було попереду.

Залишившись вільною, вона не квапилась різко влаштовувати нове життя. Спершу вирішила пожити якийсь час для себе. Продовжувала працювати у школі, не беручи ні класного керівництва, ані посади завуча, які їй наполегливо пропонували. Продовжувала зустрічатися з батьком учениці. Але стосунки не розвивала — вирішила поки що залишити все як є. До того ж, він був одружений, а забирати його з сім’ї — це б погано вплинуло на її кар’єру.

І продовжувала майже щодня бачитися з Миколаєм у його новому підвалі. Як вона сама собі пояснювала, щоб цей дурень не залишився зовсім без штанів. Вона була впевнена, що це є питанням часу.

Справді, з цим його пунктиком на книжках і старих картинках — ну який ресторан! Ані кухні, ані скатертин, ані офіціантів у білих сорочках. Ну кого можна заманити картинками, видертими зі старих книжок про музеї? Вчителів малювання?

А назва! "Нові Атени"! Чи це для вчителів географії? Збираємо весь педсовєт? Хто взагалі в Бендерах знає, що таке Атени?! А хто знає, що це навіть не про місто у Греції, а про старе кафе якихось художників у Парижі? Якого, до речі, вже років сто як не існує. Назвав би по-нормальному: “Метеор”, ну чи хоча б “Затишок” чи “Зустріч”. Або “Марина”... Зрештою, вона витратила на нього кращі роки.

Марина пишалася тим, що не кидала колишнього чоловіка. Підтримувала його на всіх стадіях розпачу, коли клієнти зовсім перестали заходити до підвалу, і гроші геть скінчилися. Була поряд, коли прийшли рекетири та побили його. Було дуже страшно, але вона не втекла, а була поряд. Дуже зраділа, коли завдяки Тахіру бізнес знову запустився.

Але десь дуже глибоко в душі Марина відчувала, що однією з причин, чому вона все ще поряд — це небажання пропустити момент повного краху, коли Миколай з його безглуздими ідеями, картинками, бізнесом та французіками все-таки об’єбеться і залишиться геть ні з чим. Марина нізащо не пропустила б таке.

Що б вона тоді зробила? Злорадно посміялася б з нього? Певна річ. Чи пустила б його — жебрака — жити у свою двокімнатну квартиру? Марина не знала. І боялася, що це доведеться колись з'ясувати.

Тому коли несподівана зустріч із Тахіром обернулася новим етапом розвитку бізнесу, Марина відчула суміш полегшення та розчарування. Полегшення від того, що їй не потрібно брати на себе ще більшу відповідальність за колишнього чоловіка. Розчарування від того, що Тахір позбавив її можливості переконатися у правильності рішення про розлучення із цим невдахою.

Але на Тахіра вона не сердилась. Вони добре порозумілися і навіть потоваришували.

Коли Тахір привів малого шкета Вовчика, Марині він одразу не сподобався. Тахір сказав, що він якийсь мало не сирітка, і треба дати притулок. Спочатку вона ставилася до нього заступничо, очікуючи повної покори.

Але малий шкет виявився тим ще лайном: жодних авторитетів, крім Тахіра, не визнавав, огризався, хамив. Марина навіть кілька разів вимагала від Миколая вигнати його за хамство. Але роботу Вовчик робив, і Миколай був не в тому становищі аби прямо конфліктувати з Тахіром. Тож Марина змирилася.

Згодом і Вовчик, схоже, змирився зі своєю долею і з тим, що в цьому підвалі та з цими людьми він надовго, і в них почало якось налагоджуватись. Спочатку став рідше хамити і частіше просто мовчки робити те, про що його просили. Потім почав обережно жартувати. Виходило не дуже добре — у кожному жарті прозирав підступ і приховане хамство, але Марина поступово почала розуміти цей підлітковий гумор. Якось навіть посміялася з одного з його зухвалих жартів.

І цей сміх Марини став початком розрядки у їхніх відносинах. Вовчик відчув, що його розуміють, що він у безпеці. Марина відчула, що цей шкет, хоч і гімнючий, але непоганий. Що йому самому дуже непросто і треба допомогти. Вони почали розмовляти просто так, не про роботу. Він розповідав їй про стосунки з подружкою, вона йому про різні хохми зі свого шкільного досвіду. На уроках фізкультури завжди траплялися хохми з підлітками.

Спочатку Вовчик став для неї кимось на зразок учня-улюбленця, який раптом став чудово здавати всі нормативи, перестав грубіянити, а, навпаки, почав напоумляти однокласників, які намагаються грубити. Потім, проводячи з ним дедалі більше часу, вона почала відчувати якусь ніжну прихильність, як до якогось молодшого родича — молодшого брата чи племінника. І вся ця гоп-компанія: Миколай, Вовчик, Тахір — раптом стали для неї чимось на кшталт родини.

Дивне відчуття. Навіть будучи одруженою з Миколою, вона не відчувала до нього таких почуттів, як тепер. У шлюбі вона чекала від нього пристрастей, романтики, піклування. Не отримувала нічого і злилася. Тепер вона сама дбала про всіх цих чоловіків, і в цьому був спокій.

А потім у її житті з'явився Борис. Через Бориса вона зруйнувала стосунки з усіма.

Вовчик

Вовчику вся ця війна, всі ці націоналісти-інтернаціоналісти були пофіг. Звичайно, молдаван він недолюблював, але якихось далеких, незнайомих йому молдаван. Яких він ніколи не бачив, і ніколи не замислювався, які вони, і чому йому варто їх недолюблювати. Він таких називав мула́ми.

Водночас у нього були друзі молдавани, яких він мула́ми не називав. Вони говорили російською, ніяк не виявляли своєї молдаванськості, і він взагалі не думав про них, як про молдаван. Вони були такими ж, як і він. Просто вони не називали молдаван мула́ми, і не підтримували його нечасті розмірковування щодо природи взаємин мулі́в та нормальних людей. Ну і прізвища, звичайно. В іншому ж були чудовими хлопцями.

Коли почався рух з ополченцями, у місті з'явилися люди в болоньєвих куртках з автоматами, Вовчик трохи надихнувся і спочатку навіть пошкодував, що йому замало років, аби йому дали автомат. Але потім згадав, що сказав йому батько перед тим, як востаннє від'їхати на зону: “Синку, це все кумівські терки. Блатним у таке мазатись западло. Нам свої теми мутити”.

І Тахір так само йому потім казав.

Вовчик народився, коли батько тягнув другий строк. Вперше вони побачилися, коли Вовчику було вже чотири. Вовчик запам'ятав це відчуття набутого батька. Вони разом ходили на гойдалку, зустрічали друзів батька, з якими той пив пиво, а Вовчику купував лимонад. Це траплялося нечасто, лише кілька разів, але Вовчик чудово це запам'ятав, і ці спогади завжди були світлі та радісні.

Потім батько знову від'їхав і повернувся в життя Вовчика вже в тринадцять років. Тоді Вовчик зовсім відбився у матері від рук, регулярно потрапляв до дитячої кімнати міліції, і всі думали, що все це закінчиться цілком передбачувано. Але авторитет батька, його спокійний вкрадливий голос, наколки на пальцях і зламані прокурені зуби справили на Вовчика дуже вчасне враження. “Не будь бакланом, синку. Зону топтати – то не мед, поспішати туди не варто”.

І Вовчик теж почав у школі та у дворі говорити спокійним вкрадливим голосом, крутити чотки та спльовувати собі під ноги у напрямку завуча та міліціонерів. В іншому Вовчик став поводитись розважливо.

Батько з матір'ю жили нарізно, але Вовчик з ним регулярно бачився. Вовчику була потрібна батьківська постать, і той це заохочував.

Батько жив у старому будинку біля парку Перемоги, куди Вовчику з їхньої багатоповерхівки на Текстильниках біля циганської Нахалівки було, якщо через Гапу, лише п'ятнадцять хвилин пішки.

Вдома в батька було значно багатше, ніж у них із матір'ю. Був відеомагнітофон, на якому батько дозволяв дивитися бойовики з Брюсом Лі та Сільвестром Сталлоне. Іноді приходила вродлива жінка батька, вона стежила за чистотою і порядком, і щоб Вовчик був нагодований, коли приходив. Батько катав Вовчика на своєму червоному мерседесі і казав, що коли йому можна буде водити самому, віддасть мерса йому.

Приходили батькові друзі, тоді Вовчик уходив на кухню, а вони сиділи у кімнаті і про щось розмовляли спокійними вкрадливими голосами. Найчастіше приходив Тахір, з яким батько познайомив Вовчика майже одразу.

Вовчикові дуже подобалося у батька. Мати не заперечувала, щоб вони спілкувалися. Батько добре на нього впливав і щоразу передавав гроші на життя. Це дуже допомагало.

Іноді батько доручав Вовчику сходити де-не-де, дещо забрати, дещо віддати. Зазвичай це були невеликі пакунки. Вовчик з першого ж разу подивився, що там усередині. Щоразу там було одне й те саме — книжки. Вовчик гортав їх, очікуючи знайти щось між сторінками, але то були просто книжки. Можна було б подивитись, чи не було чогось вклеєно під обкладинку, але Вовчик ніколи не шукав надто прискіпливо. Адже батько міг перевіряти, чи можна йому довірити щось важливе.

А Вовчик відчував, що батько, зрештою, довірить йому щось важливе.

Люди, до яких батько посилав його передавати книжки, щоразу були різними. Були якісь іноземці, які розмовляли з різними акцентами. Були молдавани, які майже не говорили російською (потім Вовчик зрозумів, що швидше за все це були румуни — ті самі мули́). Були якісь вузькоокі чурки.

Усі були у чомусь схожі на батька. Деякі були дуже страшні, набагато страшніші за батька. Але Вовчик не показував, що йому лячно. Він був упевнений, що батько не допустив би, аби з ним щось трапилося.

Життя батька зачаровувало Вовчика. Порівняно з матір'ю, яка працювала на бавовняному комбінаті і заробляла тільки на те, щоб їм ледве звести кінці з кінцями, батько жив як король. Він мав палац з відаком і японським телевізором, почет вірних друзів-підданих, купу грошей і, напевно, владу. Інакше як би він усе це отримав і зберіг.

Вовчик також усе це хотів. Теж хотів, щоб як король. Звісно, спершу доведеться побути принцом, допомагати батькові. Але згодом старому королеві буде час йти на спочинок, і королем стане він.

Він навіть вигадав собі прізвисько — Аладін, принц злодіїв. Він ніколи не говорив про це батькові, навіть пацанам у дворі соромився. Але мріяв, що колись усе місто так його називатиме.

Аладін. Принц злодіїв. Майбутній король.

Коли почалася Перебудова, зарплатні матері перестало на щось вистачати. Переваги життя батька стали ще очевиднішими. Тепер Вовчик сам просив у батька гроші, аби приносити щось матері. Ходив до батька майже щодня. Батько не заперечував.

Доручень було все більше, але не лише з доставки книг — більше по господарству: збігати за пивом, помити машину, прибрати в хаті, допомогти щось приготувати. Вовчик не пручався, він знав, що на нього чекає щось геть інше. І був терплячий.

А потім батька закрили. Спершу Вовчик кілька разів приходив до нього на квартиру, але вдома нікого не було. Нарешті, йому зателефонував Тахір і сказав, що батько у СІЗО, і треба зустрітись.

Вони зустрілися біля будинку батька. Тахір дав йому ключі від квартири і сказав, що завтра звідти все вивезуть, а поки що Вовчик може там потусувати. Сказав, що батько, швидше за все, від'їде на кілька років, і що він попросив Тахіра його доглянути. Дав йому трохи грошей, ляснув по плечу і сказав, що зайде завтра вранці, щоб Вовчик був у квартирі та відчинив йому.

У квартирі було пусто та чисто. Вовчик знайшов деякої їжі в холодильнику, зробив собі бутерброд і почав задумливо його жувати. Без батька стати принцом злодіїв якось не складалося. Ну дасть йому Тахір грошей кілька разів, а потім забуде. Він пам'ятав, як у минулу ходку батька до них із матір'ю пару разів на рік заходив якийсь чоловік. Мати про щось говорила з ним на кухні. Потім тиждень мали багато смачної їжі, мати пила коньяк і купувала собі і Вовчикові одяг на рік уперед. Напевно, і цього разу буде так само. Якось проживуть. Але тепер Вовчику вже не ганяти Тирасполем на червоному батьковому мерседесі і не заходити до клубу Орфей як принц злодіїв, майбутній король.

Вовчик знайшов у холодильнику півпляшки кислого вина, кривлячись, допив її і пішов дивитись відак. До вечора він переглянув усю порнуху, яку знайшов у батька, а вже вночі, коли дивитися на голих стало вже зовсім нецікаво, подивився останній фільм із колекції батька, який ще не бачив: "Обличчя зі шрамом".

І це була відповідь на всі його питання. Прізвисько в нього буде інше — не Аладін, а Тоні Мантана. І треба буде десь знайти кокаїн.

Приблизно раз на пару тижнів йому дзвонив Тахір і вони зустрічалися десь на Кол.балці. Тахір давав трохи грошей і розпитував, як у них із матір'ю справи. Розповідав, що батько все ще у СІЗО, і коли буде суд і його переведуть на зону — невідомо. Побачень у СІЗО не давали.

Якось Вовчик, нерішуче вагаючись, запитав, чи не знає Тахір когось, у кого можна дістати кокаїн на продаж. Це було вперше, коли Вовчик бачив, як Тахір сміється. У нього був добрий щирий сміх. Про такий кажуть, від щирого серця. Дуже заразливий. Але Вовчик одразу зніяковів і від сорому опустив очі. Насміявшись, Тахір потріпав його по волоссю і сказав, що не знає. Наказав ні в що не вляпатися до наступної зустрічі, попрощався і пішов.

Наступного разу Тахір сказав, що зв'язувався з батьком, і той вирішив, що Вовчика треба прилаштувати до делюги. Вони сіли в машину — Тахір їздив на бордовій восьмьорці — і поїхали до Бендер.

Вовчик до цього ні разу у житті не був у Бендерах, і коли вони під’їхали, відчув себе дивно — взагалі не зрозумів, де знаходиться і як звідти самому вибиратись. Кафе було дивним. Звичайний будинок, підвал, на вході вивіска “Нові Атени”. Дивна назва. Всередині теж було дивно.

Але Вовчик швидко до всього цього звик.

Між собою Вовчик із Тахіром називали кафе Бібліотекою. Вовчик дізнався, що було у тих книжках, які він передавав за дорученням батька, і навіщо потрібні книжки у Бібліотеці. Точніше, для чого потрібна сама Бібліотека.

У Бібліотеці Вовчик стежив, щоб книжки були в порядку, готував потрібні видання до видачі Тахіром. Слідкував, щоб усе стояло на своїх місцях біля особистого столика Тахіра, і не пускав за столик нікого зі сторонніх.

Ще допомагав по кухні колишній дружині господаря кафе, Марині, і самому господареві, Коляну. Уся ця допомога по господарству Вовчику зовсім не подобалася, і самі Марина і Колян йому не дуже подобалися, але Тахір наказав бути з ними шанобливим і дав зрозуміти, що вони важливі для нього люди.

До всього іншого, небібліотечного інтер'єру кафе, Вовчик претензій майже не мав. Єдине що бентежило — велика кількість усіляких молдавських та українських штук. Колян за своєю убогістю вважав, що коли вони живуть між мула́ми і хохлами, то їм належить і від тих, і від інших всього набратися. Але Вовчик не був згоден. Молдаванські штуки для нього були чимось із телевізора, де мужики в жилетах дмухають у дудки і б'ють палицями по столу зі струнами. І українські штуки — теж із телевізора, де мужики в шароварах скачуть навприсядки.

Без усіх цих муловсько-хохляцьких штук краще було б обійтися. Залишити лише книжки, які Вовчику та Тахіру були потрібні. Картинки можна було б також посучасніше повісити. Саманту Фокс там, Шварца. Але Вовчик розумів, що це на любителя.

Книжки — це, звісно, не кокаїн, але треба було з чогось розпочинати. Мити посуд, прибирати зі столів і чистити овочі іноді здавалося Вовчику принизливим, але Вовчик знав, що на нього чекає щось зовсім інше. І був терплячий.

Зрештою, Тоні Мантана у фільмі теж починав кухарем.

Тахір майже ніколи не підпускав його до інших своїх муток. Вовчик знав тільки про зброю, яку Тахір скуповував у військових, але кому її продавав — не знав. Стосовно книжок Вовчик був у курсі лише технічних питань, але ні в які відносини з покупцями і, тим більше, постачальником, Тахір його не посвячував.

А Вовчик відчував, що все це – стрілки, переговори, постачання, збут – це саме те, що йому дуже треба знати, аби стати справжнім Мантаною.

Що ж, це все було попереду. Вовчик був терплячий.

Борис

Борис приїхав до Придністров'я за кілька місяців до початку воєнних дій. Він прибув не на війну, просто змінити іншого офіцера, який прийняв молдавську присягу і поїхав з Бендер служити в Кишинів. Борисові колись теж обіцяли переведення до Кишинева. Ще до розвалу.

Що дивно, той офіцер був росіянином, звідкись з-під Нижнього Новгорода, майже земляк Бориса. Але дружина в нього була молдаванка, і через неї він змінив присягу. Сослуживці говорили "зрадив присязі", Борис же спочатку вважав, що правильніше "змінив присягу". Але коли вони опинилися по різні боки, то і для нього це вже стало зрадою, а не зміною.

Дивно взагалі. Сам росіянин, як його дружина так обкрутила? Зробила молдавана з росіянина. Хоча, бували ж прецеденти. У колоніальній літературі всякі англійці чи французи йшли від своїх до індіанських жінок. І в Індії, і у Китаї. У Кіплінга ніби. Скрізь і всюди. Чимось ці дикунки приманюють білих людей. Навертають до своєї віри.

Служба на новому місці у Бориса одразу залагодилася. Товариші по службі непогані. Не всі, ясна річ. Робота не складна, все як на колишньому місці. Контррозвідка вона всюди контррозвідка.

Контррозвідка, це вам не розвідка. Борис пішов у контррозвідку, бо спочатку думав, що це одне й те саме. Думав, що все як у "Судьбі резидента", яку вперше подивився у 15 років. Виявилося, трохи не те. Жодного шпигуна йому поки що не трапилося.

Служба була проста і рутинна: інструктувати варти, проводити бесіди з солдатами та молоденькими лейтьохами, які щойно з училища. Нудновато. Найцікавіше — якось допитував порушника периметра частини. Той ханигою виявився.

Не "Судьба резидента", коротше.

Але рутина напружувала лише у перший рік служби. Потім потреба в романтиці зникла, спокій та безпека стали цінуватися значно більше.

Ще зрозумів, що розвідка — насправді, не його. Розвідник має асимілюватися, підлаштовуватися. Для Бориса було органічніше підлаштовувати навколишній світ під себе, робити його звичним, безпечним, передбачуваним. Позбавлятися ворожих елементів.

Чи міг би він жити в Кишиневі тепер, якби потрапив туди до всього цього? Одягти нову форму, вивчити чужу мову. Та нізащо! І річ навіть не в присязі. Просто чому він має під когось підлаштовуватися? Він би їх сам примусив розмовляти з ним його мовою. Між собою — будь ласка, хай по-своєму варнякають. Але тільки не в його присутності.

У Бендерах спочатку жив у офіцерському гуртожитку, але прямо перед тим як все почалось дали квартиру. У гарному будинку, майже в самому центрі.

Це було його перше пристойне житло. Вони з дружиною на нього чекали багато років. І нарешті – окрема квартира. Він стільки обіцяв дружині, що життя зміниться. І ось…

Звичайно, Бендери — місто кепське. Майже смт. Але мамалижників не так вже й багато. Менше, ніж у Кишиневі. І взагалі, немає більше Кишинева. Треба бодай Бендери з Тирасполем зберегти.

Було б дуже прикро, якби і сюди мамалижники прийшли і довелося з Бендер переводитись. Квартира надто гарна, сусіди тихі. Їм з дружиною тут буде дуже добре.

За кілька тижнів після переїзду на квартиру він зустрів Марину. Випадкова зустріч у під'їзді. Він спускався сходами на службу, вона піднімалася після ранкової пробіжки. Розпалена, трохи втомлена. Струнка.

Вони на кілька секунд зустрілися очима. Спочатку він не зрозумів, як йому поводитися з такою вродливою незнайомою жінкою. Врешті-решт не придумав нічого кращого, ніж побажати доброго ранку. Вона у відповідь усміхнулася, трохи нахиливши голову. Вийшло лукаво. Він змішався, не знаючи, чи посміхнутися у відповідь. Опустив очі і пройшов далі. Почув за спиною промовлене крізь посмішку мелодійне “доброго ранку”.

Борис не дуже вмів із жінками. Із дружиною одружилися відразу після училища, вона була його першою жінкою. І єдиною, доки не з'явилася Марина.

Дружина була дітдомовка, кругла сирота. Молодша за Бориса на чотири роки. Вони познайомилися ще дітьми – йому було одинадцять, їй – сім. Його мати працювала у дитячому будинку, вони жили поряд, і він після школи ходив до неї на роботу обідати. Вона була улюбленицею матері, він спочатку ревнував. Але згодом вона стала йому зовсім як сестра. Усі роки до закінчення школи та вступу до училища він піклувався про неї. Коли поїхав, сумував, вони часто писали один одному.

Вона росла, стала вже зовсім дівчиною. Інші дівчатка та хлопчики з дитячого будинку теж виросли. Далеко не всі вони були благополучні, мати побоювалася поганого впливу. Коли Борис поїхав, їхня хата спорожніла, і мати часто забирала її ночувати до себе. Мати збиралася вдочерити її і поселити в себе назовсім. Щоб їй не довелося їхати невідомо куди, жити невідомо де і займатися незрозуміло чим.

Документи на удочеріння вже були зібрані, коли мати раптово померла від раку. Діагностували в останній момент, коли вже нічого не можна було зробити. Страждала менше, ніж могла б. Але все одно страждала. Смерть не буває без страждань. Борис не встиг попрощатися — приїхав, коли не стала дочка вже майже все підготувала до похорону.

Але якщо вона не встигла стати дочкою його матері, виходить, вона не стала і його сестрою, подумав Борис. Отже, він може одружитися з нею та взяти за неї відповідальність. Щоб їй не довелося їхати невідомо куди, жити невідомо де і займатися незрозуміло чим.

Вони домовилися, що коли за півроку він закінчить училище і розподілиться по службі, він приїде, і вони одразу одружаться. Їй якраз виповниться вісімнадцять, і їй видадуть новенький паспорт, куди можна буде поставити перший штамп — про шлюб, а потім і другий — про прописку. І можна буде поїхати разом з молодим коханим чоловіком, якого вона знала з самого дитинства. Поїхати все одно куди, головне — зрозуміло з ким. Директриса дитбудинку взяла з нього чесне слово і заплющила очі на те, що вона зовсім переселилася в їхній спорожнілий будинок чекати повноліття та повернення нареченого.

Директриса дуже переймалася. З цією молоддю всяке трапляється. Ось деякі: в армію йдуть від наречених, наобіцяють одразу після дембеля одружитися, дівку зіпсують, а потім повертаються з іншою дружиною.

Але Борис не підвів. Приїхав і одружився. День у день, як і обіцяв.

І він її не псував. Перший секс у них стався після весілля. Борисові було ніяково, він ще не зовсім розумів, лягає він у ліжко з дружиною чи сестрою. Але вона взяла ініціативу до своїх рук, і все вийшло як годиться.

Вони прожили разом стільки років, і йому зовсім не потрібно було нікого іншого. Навіть дітей. Їй, втім, теж, і від цього їхня родина була ще міцнішою. Колись вони заведуть дітей. Швидше одного, ніж кілька, але колись обов'язково. Але не зараз. Поки що у Бориса кар'єра надто добре йде в гору, і їм надто добре лише вдвох. І вони були цілком щасливими. Особливо Борис.

І раптом це мелодійне “доброго ранку” за спиною. Вимовлене точно через усмішку, тому що тільки посміхаючись такі гарні губи можуть видати такі магічні звуки, від яких перед очима відразу виникають чомусь не губи, а усміхнені очі. Очі, що промініють заразливим веселим лукавством.

Ці очі потім бачилися йому уві сні ще кілька тижнів, аж до самого початку стрілянини на вулицях. Потім усе закрутилося так швидко, що думати ні про що, окрім служби, просто не виходило.

Далі буде…